Крихка надія: Погляд на життя людей, яких торкнулася війна (ВПО)

Зоя Платонова

Мене звати Зоя. Через повномасштабну війну я змушена була залишити все і рятувати своє життя. Зараз мені вже немає куди повертатися. Мого рідного міста Бахмут більше не існує. У похилому віці я залишилась без власного дому. Тепер живу з донькою в Києві, допомагаю їй піклуватися про онуків. Її чоловіка, мого зятя, також мобілізували до збройних сил.

Попри всі труднощі, я усвідомлюю, що Богу я не байдужа. Раніше мені не було цікаво нічого, пов’язаного з Богом. Тепер церква, спільні зустрічі для вивчення Біблії, молитви та спілкування стали важливою частиною мого життя. Піклування про онуків і відвідування церковних зустрічей допомагає мені впоратися з болем втрати і тривогами за майбутнє. Кожного дня я ставлю собі мету – дожити до дня великої перемоги. Це моя мрія, і я молюся про це до Бога.

Валентина Плужник

Разом із родиною ми тепер маємо статус переселенців. Біль від втрати всього, що було частиною мого щоденного життя, постійно супроводжує мене. Це спричинило депресію, і я змушена приймати сильні заспокійливі препарати, щоб стабілізувати свій стан. Нещодавно я перенесла операцію на очах, і мені не можна сильно нервувати, аби швидше відновитися. Але як це можливо? Найбільший виклик для нас зараз – це питання житла. Ніколи не знаєш, де і скільки часу будеш жити в певному місці. Це надзвичайно важко в моєму віці та стані постійно переїжджати.

Моя розрада – це мої близькі, заради яких я маю стимул прокидатися кожного ранку. Моя родина, переживаючи всі ці труднощі, стала ще більш згуртованою, ми підтримуємо одне одного. Тут я познайомилася з чудовими людьми, почала ходити до церкви, вивчати Біблію. І це дає мені сили пережити втрати і сміливіше дивитися в майбутнє.

Надія Шурина

Мене звати Надія. Мені 70 років, і я самотужки піклуюсь про двох своїх онуків. Разом з ними я подолала небезпечний і виснажливий шлях із окупованого Сєвєродонецька. Там від нашого будинку більше нічого не залишилось. Війна відібрала у мене надію на спокійну старість. Я дуже сумую за домом і часто плачу. Я бачу своє місто лише в снах. Моя мрія – одного дня повернутися туди та отримати нове житло.

Зараз я живу разом з іншими двома родинами в трикімнатній квартирі. Це все, що ми можемо собі дозволити. Мої онуки почали навчання в коледжі і мають житло в гуртожитку. Це велика втіха для мене. Так, я переживаю горе і втрату, але на своєму шляху я зустріла багато чудових людей. Я вдячна за їхню підтримку, допомогу і мужність. Це те, що справді лікує мій біль.

Сергій Забара

Разом з родиною ми пережили справжній жах. З початку повномасштабного наступу в нашому місті почалися бойові дії. Ми жили в підвалах, рятуючись від вибухів бомб, і пережили небезпечну евакуацію.

Ми залишили все: майно, мрії про гарне життя в рідному місті, могили наших рідних. У мене є проблеми зі здоров’ям, але зараз немає часу займатися цим. Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб забезпечити безпеку та гідні умови для моїх дітей і онуків.

Я хочу подякувати всім віруючим людям, які зустрічалися на моєму шляху останніми місяцями. Їхня щира допомога в багатьох сферах життя дає мені сили жити. Спілкування з віруючими, вивчення Слова Божого і молитви допомагають мені виходити з депресивного стану.

Валентина Пушкаревська

В перші дні повномасштабного наступу я переїхала з Харкова до доньки в Київ. Через переживання у мене стався нервовий зрив. Тепер я досі відчуваю наслідки цього: хронічне безсоння, тремтіння, розлад шлунку та нестабільний тиск. Мій дім у Харкові не був пошкоджений обстрілами, але я дуже боюся повертатися туди, бо це дуже близько до лінії фронту. Допомагаю доньці та піклуюсь про онука.

Мені дуже сумно через те, що я, моя родина та інші люди в Україні переживають таке горе. Ми боїмося за своє життя, ховаємося в укриттях під час повітряних тривог і втрачаємо близьких. Я прагну кращого майбутнього для своїх дітей та онуків. Це моя постійна молитва до Бога.